English      Русский

Обкладинка книги Бориса Малиновського "Нет ничего дороже..."

"Нет ничего дороже..."
Борис Малиновський

К: Горобец, 2005. -336с: 200 iл. ISBN 966-8508-04-1. © Малиновський Б.М., 2005
Видано російською мовою


"Хто має право писати свої спогади?
Кожен... Для того, щоб писати свої спогади, зовсім не потрібно бути ні великим мужем, ні знаменитим лиходієм, ні державною людиною, - для цього досить бути просто людиною..."
Олександр Герцен

Дорога в півстоліття

Віхи моєї біографії

Перший розділ "Дорога в півстоліття" із книги Бориса Малиновського "Нет ничего дороже..." (Продовження)

Широке призначення машини потрібно довести!


З огляду на наближення комплексного налагодження УМШП, я постарався сконцентрувати всі роботи в себе у відділі. Конструювання і налагодження ПЗО (пристрій зв'язку з об'єктом) вів В.М.Єгипко, що працював у відділі і раніше (зараз доктор технічних наук), арифметичний пристрій налагоджував B.C.Каленчук, запам'ятовуючий пристрій вів спочатку В.Г.Пшеничний, потім І.Д.Войтович (зараз теж доктор технічних наук)1, вони вдвох допрацьовували його. Над структурною схемою всієї машини разом із мною працював А.Г.Кухарчук. Пристрій керування вела Л.О.Коритна2, пристрій живлення - Е.Г.Райчев.

Розробка пристроїв введення-виведення затримувалася. У цей час у наш ОЦ прийшов довідатися про можливість поступити на роботу д.т.н. Б.Б.Тимофєєв3 з Грузії. Глушкова не було, приймав його я і відразу запропонував очолити відділ пристроїв введення-виведення, передав йому частину співробітників свого відділу.

Увесь цей час я намагався обгрунтувати принципи побудови й основні параметри машини, виходячи з намічених застосувань.

Слово "намітив" не можна розуміти в буквальному значенні. Справа в тім, що, коли про створення машини стало відомо в країні, до нас в ОЦ АН УРСР стали приїжджати численні посланці з різних організацій для переговорів про її постачання. З'явилася можливість вибору. Однак це питання не було простим. По-перше, кожному "обраному" споживачу необхідно виготовити і поставити УМШП, вписати її в схему технологічного процесу. Я намагався відібрати найбільш "придатних" споживачів, на прикладі яких можна було довести універсальність УМШП. По-друге, доводилося піклуватися про те, щоб машина потрапила в умілі руки, - ми домагалися, щоб замовники надсилали своїх співробітників для попереднього навчання. По-третє, шукали замовників, здатних піти на великий госпдоговір і поставити хоча б частину транзисторів, діодів та інші радіодеталі, необхідні для виготовлення машин. Про широке впровадження УМШП можна було думати тільки при організації її серійного виробництва. У той час у країні були раднаргоспи, багато складних питань вирішувалося на місці, і мені повезло. Коли прийшов до керівника промислового відділу Київського раднаргоспу П.І.Кудину, розповів про УМШП, її застосування, численні запити і необхідність організувати серійне виробництво, він, подумавши, назвав мені завод "Радіоприлад", де директором був М.З.Котляревський.

Йти до директора заводу один я не зважився, попросив Віктора Михайловича. Пішли вдвох.

М.З.Котляревський, до нашої радості, без особливих розмов і пояснень погодився. Єдине, що його цікавило, - так це розміри машини. Оскільки завод випускав осцилографи, то ми порівняли УМШП із ними, сказавши, що машина в 5-6 разів більша за осцилограф. Директора ця відповідь задовольнила. Сказав, що підготує приміщення, набере монтажників і виділить, якщо знадобиться, людей для доробки документації на машину. Ми пішли дуже задоволені таким енергійним директором. Свою помилку - порівняння УМШП з осцилографами - я зрозумів пізніше.

Передати машину в серійне виробництво можна було, довівши універсальність її призначення, працездатність і наявність документації для серійного випуску.

Необхідно подумати про Державну комісію, її склад, голову. А головне - швидше закінчувати комплексне налагодження. Основні об'єкти контролю і керування, на прикладі яких можна було показати можливості УМШП, уже були намічені: бесемерівський конвертор на Дніпродзержинському металургійному заводі; карбонізаційна колона на Слов'янському содовому заводі; ділянка плазових робіт на Суднобудівному заводі імені 61 комунара в Миколаєві; клас для навчання курсантів у KBІPТУ (м.Київ).

На обраних об'єктах розгорталися роботи з алгоритмізації процесів, прив'язці УМШП до об'єктів, йшла підготовка кадрів, частина з яких працювала прямо в моєму відділі, беручи участь у налагодженні УМШП.

Бесемерівський конвертор було намічено за вказівкою В.М.Глушкова. Він побував у Дніпродзержинську з лекцією. Познайомився з завідувачем кафедрою автоматики Дніпродзержинського заводу-втузу К.С.Гаргером. Той вів роботи з визначення оптимального часу повалки конвертора. Фактично робота тільки починалася, сам бесемерівський процес відживав свій вік, але К.С.Гаргер зумів зацікавити Віктора Михайловича ідеєю прискорення плавок, можливістю використання для цієї цілі ЕОМ, і він загорівся цією ідеєю. Вирішив не чекати появи УМШП, а запропонував провести повалку з застосуванням ЕОМ "Киев", створеної у нас в ОЦ АН УРСР. Для стикування з датчиками на конверторі (а їх було всього 2) було вирішено виготовити й установити в цеху реєструючу цифрову установку РЦУ. Робити її В.М.Глушков доручив А.І.Нікітіну (тепер доктор наук). Керував цією роботою сам, але просив, щоб і я в ній брав участь.

Проведений у 1958 році дослід не виправдав надій, що покладалися на його. Постійно виходила з ладу лінія зв'язку, відмовляла ЕОМ "Киев", порушувалася робота РЦУ, не давали потрібних показань датчики. Для остаточного налагодження алгоритму довелося провести ще один дослід керування конвертором на відстані, коли запрацювала УМШП. Вона виявилася надійнішою за "Киев", але лінії зв'язку та РЦУ як і раніше підводили, ледь не зірвавши експеримент. Треба було везти машину в Дніпродзержинськ і там, на місці, завершувати обробку системи.

Другим об'єктом була карбонізаційна колона на Слов'янському содовому заводі. Відстань до нього була вдвічі більшою, але я все-таки умовив НІОХІМ провести дослід керування колоною на відстані. Спокушало те, що цей інститут мав точну алгоритмічну модель колони, і це могло сприяти успіху. Крім цього сам завод не квапився купувати машину, і удача в досліді могла підштовхнути вирішення цього питання.

Спрощений алгоритм керування підготував І.А.Янович - дуже здібний математик, що працював у мене у відділі. Дослід пройшов удало. Від НІОХІМ і заводу ми одержали акт про те, що керування за допомогою ЕОМ (була використана УМШП "Дніпро") дає ефект у кілька десятків тисяч карбованців4 за рік. Питання про покупку машини було відразу ж вирішено.

Третього споживача УМШП ми не шукали, він сам знайшов нас. У Київ приїхав і звернувся до нас Г.І.Мацкевич, що працював на Суднобудівному заводі імені 61 комунара в Миколаєві. Людина з цікавою долею. Під час Першої світової війни він потрапив у Францію і жив там до 1954 року, потім разом з родиною повернувся на батьківщину. Працював у плазовому цеху заводу, де готують креслення деталей корпуса судна для наступної вирізки з листів сталі. Захопився ідеєю економії сталевих листів шляхом застосування оптимальної розкладки деталей корпуса на листі сталі. Запропонував свою ідею як винахід. Нас просив стати співвиконавцями.

У моєму відділі працював В.І.Скурихін. Я залучив його до роботи з миколаївським винахідником. З'ясувалося, що пропоноване Г.І.Мацкевичем, - маленька частка того, що можна зробити на заводі за допомогою ЕОМ. Так, наприклад, плазові роботи, при яких було потрібно вичертити судокорпусні деталі на плазі - гладкій поверхні підлоги величезного залу, майже рівного за розмірами футбольному полю, можна було перенести в ЕОМ. Для цього потрібна була дуже велика робота математиків. У складі групи В.І.Скурихіна вони були, і він узявся за цю роботу. Я продовжував займатися автоматизацією розкладки деталей на листі сталі разом з Г.Я.Машбиц і продовжував керувати роботою в цілому. Треба було подбати про те, щоб на завод надійшла УМШП у максимальній модифікації, інакше її можливостей не вистачило б для плазових розрахунків.

Під час першої поїздки в Миколаїв з'ясувалося, що з заводом працює також Інститут автоматики (Київ). Керував роботами к.т.н. Г.А.Спину. Задача полягала в тому, щоб виготовити газорізальний верстат для вирізки судокорпусних деталей, який працює по програмі, записаній на магнітну стрічку. Ця задача "стикувалася" з нашими. Таким чином, з'явився задум створити комплексну автоматизовану систему підготовки і вирізки судокорпусних деталей. Вона одержала назву "Авангард" (за назвою газорізального верстату).

Робота зі створення класу навчання на базі ЕОМ у КВІРТУ готувалася без нашої участі. Там знайшлися кваліфіковані кадри, і від нас тільки чекали саму УМШП. Треба сказати, що підготовка серійного випуску УМШП вимагала величезної праці, наполегливості, подолання різного роду труднощів.

Визнання необхідності універсальної управляючої машини не прийшло само по собі. У той період усі захоплювалися тільки машинами спеціалізованими ("Сталь-1", "Сталь-2", бортові ЕОМ та ін.). Пам'ятаю, я підготував статтю "Управляюча машина широкого призначення". З журналу "Автоматика і телемеханіка", куди була послана стаття, її повернули, відзначивши, що питання не актуальне. Це було, якщо не помиляюся, у 1958 році, коли в одному з американських журналів з'явилася стаття про управляючу машину "РВ-300", головним достоїнством якої відзначалася її універсальність.


Дивна пропозиція


Перед новим 1960 роком Віктор Михайлович, повернувшись з Москви, де зустрічався зі своїм колишнім керівником по докторській дисертації А.Г.Курошем, дуже здивував мене, запропонувавши стати... директором замість себе:

- Курош говорить, що я розкидаюся, - сказав Віктор Михайлович. Щоб зосередитися на одному науковому напрямку, де я, дійсно, можу багато чого зробити, мені треба звільнитися від організаційних питань і весь вільний час присвячувати науковій праці.

Я відповів, що не можу прийняти цю пропозицію, але всю організаційну роботу візьму на себе. Так і зробив.

Віктор Михайлович і раніше поривався присвятити основний час подальшим теоретичним вишукуванням у топологічній алгебрі з метою закріпити і розвити фундаментальні результати на рівні чи вище світових досягнень. Про такий намір говорить збережена в його особистій справі доповідна записка на ім'я директора Інституту математики АН УРСР Б.В.Гнєденко, де він просить звільнити його від завідування лабораторією обчислювальної техніки і призначити старшим науковим співробітником для того, щоб зосередитися, головним чином, на наукових дослідженнях.

Однак, наміри Віктора Михайловича позбутися від адміністративної роботи, особливо після обрання його членом-кореспондентом, а в 1961 році академіком АН УРСР змінилися. Я відчув це ще на початку 1961 року, коли Б.В.Гнєденко та К.О.Шкабара підняли питання про створення на додаток до ОЦ АН УРСР інституту з проблем кібернетики. Віктор Михайлович домігся іншого рішення цього питання - на базі ОЦ АН УРСР було створено Інститут кібернетики АН УРСР, і він став його директором. Боротьба між Б.В.Гнєденко і В.М.Глушковим була дуже гострою. Тоді я був дуже зайнятий роботою по створенню УМШП "Дніпро" і в ній не брав участі. Проте відгуки про це доходили до мене. Запам'ятався різкий коментар Віктора Михайловича:

- Якщо Борис Володимирович буде наполягати на своїй пропозиції, я привселюдно скажу, що він нічого не розуміє в кібернетиці!

У результаті Б.В.Гнєденко переїхав до Москви. (К.О.Шкабара, розроблювач пристроїв керування "МЭСМ", ще при організації ОЦ АН УРСР не пройшла по конкурсу на посаду старшого наукового співробітника і перейшла на роботу в інститут М.М.Амосова.)

У 1961 році мали відбутися вибори нового президента замість академіка, що пішов з цієї посади, О.В.Палладіна. Згадувалися кілька кандидатур, у тому числі Бориса Євгеновича Патона і Віктора Михайловича Глушкова, який став відомим та подавав великі надії, молодим талановитим ученим, що вже проявив себе при організації ОЦ АН УРСР. Я не пам'ятаю привід, по якому ми обоє були тоді у відділі науки ЦК КПУ. Потім я пішов, а Віктора Михайловича попросили залишитися. З будинку ми вийшли разом. Вікторові Михайловичу, очевидно, захотілося поділитися почутим у відділі науки.

- А Патон вузький для Академії! - раптом сказав він мені.

Про що ми говорили далі, я не пам'ятаю. Завершувалася робота з УМШП "Дніпро" і на все інше в мене просто бракувало часу. У лютому 1962 року Б.Є.Патона обрали президентом, а Віктора Михайловича віце-президентом АН УРСР. Незабаром обрали Віктора Михайловича академіком АН СРСР. Його мрія звільнитися від адміністративної роботи сама собою відпала.


Віддаю "борги"


9 грудня 1988 р. Згадую грудень 1942 року, коли в складі 55-ї стрілецької дивізії знаходився під Горбами. Так називалося село, якого не було - його фашисти зрівняли з землею. Стояли жахливі 30-40 градусні морози. Нашу дивізію кинули в прорив на "горлі" напівоточеної 16-ї німецької армії, щоб разом з іншими частинами перерізати "Рамушевський коридор" і оточити фриців. Німці використовували проти нас всю артилерію, що знаходилася в півкільці і яка могла дістати до Горбів. Після нальотів земля чорніла, немов сніг з полів знімали могутнім шкребком. Тільки наша батарея відкривала вогонь, як майже відразу йшов відповідний. Для знарядь рили глибокі окопи в землі, накривали подвійним, потрійним накатом з колод. На передовій було ще важче - мерзла земля не піддавалася солдатській лопатці, та й як рити, коли всього видно, ліс майже зметено ураганним вогнем. Учора мені лікарі сказали - при морозі більше десяти градусів на вулицю не виходити, можливий спазм судин, тоді буде зле. А в ті дні під Горбами мої судини та й серце витримали не тільки лютий мороз - укриття від нього не було, хіба що на 2-3 години в землянку заберешся, - але і той пекельний обстріл, що усім, хто живий залишився, - запам'ятався назавжди.

І мороз, і обстріл запам'ятали, напевно, і серце і судини. От і віддаю борги.


Перша в Радянському Союзі


Утім, я відволікся. Проти УМШП теж йшла війна, тільки безкровна. З одного боку - бюрократична, з іншого боку - від небажання зрозуміти і підтримати прогресивну розробку. Та й працювати доводилося по-фронтовому, - тривале комплексне налагодження вели цілодобово.

Я приходив на роботу о восьмій ранку, годину-півтори займався замдиректорськими справами - читав, складав і підписував різні "папери", інший денний час йшов на організацію справ по УМШП. Повертався додому не раніше дванадцятої ночі. Перед виходом знову переглядав пошту, що нагромадилася. І так щодня, за винятком відряджень, протягом усіх трьох із зайвим років, поки створювалася УМШП.

Дуже важко було працювати з заводчанами.

Коли отримали з заводу першу виготовлену там машину, нас охопив жах. Це було збіговисько деталей - і тільки. Усі численні паяні з'єднання - а їх було понад 100 тисяч, - були виконані самим огидним чином і постійно відмовляли. Контакти в розніманнях - а їх було теж чимало (близько 30 тисяч) - постійно порушувалися. Налагодити таку машину було просто неможливо. Що ж з'ясувалося після відвідування цеху, де збирали УМШП?

Директор заводу, почувши лише те, що машина в 6 разів більше осцилографа, набрав хлопчиків та дівчаток, які тільки закінчили школу, посадив їх на робочі місця в тільки обладнаному приміщенні, озброїв паяльниками, і от вони-то і почали "паяти" елементи машини (пайки хвилею ще не було) і ламати рознімання необережним поводженням.

Оскільки термін установки першої УМШП у бесемерівському цеху наближався, довелося перепаяти практично всю машину, замінити багато рознімань, і тоді налагодження пішло.

Пам'ятаю, у ті важкі дні я зібрав усіх, хто міг допомогти, і сказав: - Розумію, що робота дуже нелегка. Але на фронті було важче. Повірте мені: ви ж не гірше фронтовиків!

Я звертався до молодих - більшості було 23-25 років; мені виповнилося 35, я був на 10 років старше - два довоєнних роки служби в армії, плюс-участь у війні, що додала відповідальності і самостійності.

Мої слова вплинули: співробітники працювали не щадячи сил (А.Г.Кухарчук, B.C.Каленчук, Л.О.Коритна, В.Г.Пшеничний, І.Д.Войтович та ін.).

Приймати машину приїхала Держкомісія на чолі з академіком А.А.Дородніциним. До неї були включені і представники заводу.

Почався прогін машини на час, потім випробування на нагрівання, на працездатність при заміні елементів, розв'язувались задачі, запропоновані членами комісії, постійно йшли тести на справність пристроїв і машини в цілому. Випробування велися вдень і вночі протягом тижня. Заводчани улаштували дійсну змову при прийманні документації. Хоча остання готувалася за участю заводських конструкторів, представник заводу Л.П.Пасеков написав особливу думку про те, що частину документів треба переробити.

9 грудня 1961 року акт приймання Державною комісією УМШП "Дніпро" був підписаний. Комісія прийняла УМШП із високою оцінкою, відзначила, що це перша в Союзі напівпровідникова управляюча машина і що необхідно провести через рік її друге випробування безпосередньо на місцях застосувань.


"Хто у нас директор?"


Весь останній рік я працював дуже напружено - удень справи пов'язані з налагодженням і здачею Державній комісії УМШП "Дніпро", увечері - перегляд пошти, що надійшла. Трохи зупинився тільки коли був підписаний акт.

Щоб відправити академіка А.О.Дородніцина на вокзал, знадобився автомобіль, і я розпорядився, щоб використовувати єдину в нас легкову машину, що забезпечує В.М.Глушкова, тим більше, що в Києві його в цей час не було. Наступного дня до мене зайшла Валентина Михайлівна, дружина Віктора Михайловича. Я не пам'ятаю причину її відвідування - і вона і Віктор Михайлович у ті роки не раз бували в мене вдома. Ще повний вражень від багатоденної роботи Держкомісії, я поділився з нею своїми переживаннями, згадав, що відвіз А.О.Дородніцина на вокзал на машині Віктора Михайловича. Потім розповів, що був у відділі Віктора Михайловича і побачив, що відповідальний за розробку цифрового формульного обчислювача, задуманого Віктором Михайловичем, інженер Олександр Михайлович Мялковський, здається, не справляється з дорученим завданням. Закінчуючи розмову, попросив Валентину Михайлівну:

- Передайте Вікторові Михайловичу - треба щось робити з Мялковським, він завалить роботу!

Наступного дня мене викликав Віктор Михайлович. Я подумав, що мова йтиме про підписаний позавчора акт і захопив його із собою. Замість цього почув:

- Борис Миколайович, яке право Ви мали взяти мою машину? Я розгубився, не знав, що відповісти.

- Мене запитують, - продовжував Віктор Михайлович, - хто у нас директор?

Я не став нагадувати про узяте мною рік назад зобов'язання зняти з Віктора Михайловича організаційну роботу, що заважає йому, промовчав про акт - було вже не до того. Те, що я почув, зачепило мене до глибини душі.

- Мені цілком достатньо посади керівника відділу, - сказав я. - Прошу звільнити мене від обов'язків заступника директора!

Я не став з'ясовувати у Віктора Михайловича чому він так вчинив. Усі переживання залишив у собі. Переніс зі свого замдиректорського кабінету, що був напроти кабінету директора, свої записи і книги у велику загальну кімнату, у якій розташовувалися співробітники мого відділу. Поставив собі стіл і з ранку до ночі продовжував працювати, начебто нічого не трапилося, хоча змінилося багато чого. Зустрічі в домашній обстановці припинилися, зникли довірчі відносини. І лише майже двадцять років потому в якомусь пориві відвертості Віктор Михайлович сам дав мені пояснення своєму поводженню і тоді і в наступні роки. Але про це потім.

У лютому 1962 р. я був звільнений від посади заступника директора з наукової роботи і залишився завідувачем відділу управляючих машин. Замість мене заступником В.М.Глушкова був призначений Б.Б.Тимофєєв. До цього часу, ще до призначення Б.Б.Тимофєєва, я уклав великий договір (на 1 млн. карбованців4) з МІНПРИЛАДом про розробку нової управляючої машини "Днепр-2". Я розраховував, що ця машина прийде на зміну УМШП "Дніпро". Після розмови з Віктором Михайловичем усе докорінно змінилося. Виконання договору він доручив Б.Б.Тимофєєву. В.М.Глушков став науковим керівником по розробці "Днепр-2". Конструювання машини стало здійснюватися прямо на заводі ОКМ, де починався випуск УМШП "Дніпро". Головним конструктором "Днепр-2" було призначено А.Г.Кухарчука, що приймав раніше активну участь у розробці УМШП "Дніпро".

Після того як залишив посаду заступника директора ОЦ АН УРСР з наукової роботи в мене почалися дуже сильні приступи сечокам'яної хвороби. Під час одного з них відбулася важка розмова з А.Г.Кухарчуком. Я лежав у ліжку, ледь переносячи біль, а Анатолій Григорович, сидячи поруч, став обвинувачувати мене в промахах у роботі при конструюванні УМШП "Дніпро". Не пам'ятаю, заперечував я йому чи погоджувався, мені було не до того. У всякому разі, я сказав, що він може піти з нашого відділу разом зі співробітниками його групи. Багато років у мене залишався гіркий осад від цієї зустрічі. Що стосується обвинувачень А.Г.Кухарчука, то вони були незабаром зняті. Коли в 1963 р. В.М.Глушков запропонував роботу з УМШП "Дніпро" висунути на Ленінську премію, була створена комісія в складі представників партбюро і дирекції, і вона, оцінивши роботу кожного, представленого до премії, чітко визначила, що мій внесок у роботу мав вирішальне значення. Що стосується комплексу "Днепр-2", то на її створення затрачено п'ять років, машина була випущена малою серією і, як говориться, "погоди не зробила". Замість мого наміру створити машину на зміну УМШП "Дніпро", розроблювачі "Днепр-2" захопилися нарощуванням можливостей машини, і вона вийшла з класу управляючих машин.

Цікаво відзначити, що фахівці Москви й інших міст, посилаючи ділову пошту, ще кілька років, зверталися до мене як до заступника директора. Цим я хочу сказати, що за кілька років роботи на цій посаді, а, головне, через успішні та багатопланові роботи зі створення і впровадження "Дніпро", дослідження інституту в цій галузі стали широковідомі, одержали визнання в багатьох організаціях країни.


Важкий рік


Рекомендація Держкомісії для серійного виробництва УМШП "Дніпро" була дана. Проте, справи з виготовленням перших зразків УМШП на заводі йшли геть погано. Технологія виготовлення як і раніше залишалася дуже недосконалою. До наших вимог і порад заводчани ставилися абияк.

Років через п'ять після цього найтяжчого року, пов'язаного і з моїми переживаннями і з тим, що мені доводилося майже постійно бувати в цеху заводу, де йшла підготовка до серійного випуску УМШП, я, приїхавши зі Швеції, де робив доповідь на симпозіумі ІФАК-ІФІП по застосуванню ЕОМ для керування в промисловості, зустрів головного технолога заводу тієї пори - В.А.Згурского (пізніше він став директором заводу, а потім мером Києва).

Він запитав мене:

- Борисе Миколайовичу, що це Ви смутний такий?

- У США й Англії обчислювальну техніку упроваджують уже ті, кому вона потрібна, а в нас... - я махнув рукою.

- Повинний Вам покаятися, - сказав Валентин Арсентійович, - коли Ви передали заводу документацію на УМШП для її серійного випуску - я робив все можливе, щоб машина не пішла у виробництво!

Я здивовано глянув на головного технолога.

- А тепер готовий стати перед Вами на коліна, - продовжував він, - щоб просити допомогти установити УМШП у гальванічному цеху і створити на її базі систему керування гальванічними автоматами. Я зрозумів, що це дуже перспективно!

Його проханню я надзвичайно зрадів: виходить, наші споживачі обчислювальної техніки усвідомили її можливості, а раз так - усе піде на лад і в нас, а не тільки в США, Англії й інших розвинених капіталістичних країнах!

Після цієї розмови стало ясно, чому "впровадження" у серійне виробництво УМШП йшло так важко!

По наївності я ще продовжував думати, що все нове, прогресивне повинно відразу ж знаходити підтримку, що про опір технічному прогресу пишуть тільки в книгах.

Нарешті були виготовлені, налагоджені зразки УМШП, які треба було ставити на промислових об'єктах, щоб на місцях застосувань довести їхню працездатність і універсальність.

Ці зразки купувалися в напівналагодженому вигляді, комплексне налагодження виконувалося розроблювачами мого відділу з залученням співробітників підприємств, куди поставлялися машини.

На підприємствах на повний хід йшла підготовка до використання УМШП. Мені все-таки удалося швидко і якісно розгорнути роботи.

***

Довелося зробити перерву в записах - викликали на тренувальну ходьбу. Повернувся з маленькою, але дуже важливою "перемогою", - після двох невдалих спроб у попередні дні сьогодні я нормально пройшов 1300 метрів і тепер можу кожний наступний день додавати ще по 50. Перед початком ходьби пульс був 100, наприкінці - 85. Тиск 120/80. Попереду - подальше налагодження мого людського організму.


Мільйон карбованців від Ради міністрів України


З налагодженням серійних УМШП "Дніпро" ми справилися. Машини виконувалися за госпдоговорами з підприємствами як частина намічуваних систем. Але в оцінці витрат міцно прорахувалися. Точніше - не очікували, що завод виставить таку високу ціну за виготовлення машин. Госпдоговірних коштів для оплати всіх зразків не вистачило. Завод вимагав виконання зобов'язань, відправив сердитий лист в Академію наук і міськом партії про те, що ми поставили виробництво у важке положення, погрожував припинити випуск нової серії для нових замовників, яких уже було достатньо.

Що було робити? Віктор Михайлович стояв осторонь, - договори укладав не він, а я.

Вихід усе-таки був знайдений. У відділі вже рік працював Є.Є.Джунковський. До цього він працював у фінансовому відділі Держплану УРСР. Зараз уже не пам'ятаю, йому чи мені спало на думку запросити до нас і розповісти про УМШП, її застосування начальника фінансового відділу Держплана. Той погодився і виявився людиною дуже розумною, а, може, скорив наш молодий ентузіазм, - так чи інакше, було винесено рішення Ради міністрів України дати нам для виконання робіт один мільйон карбованців!

Були врятовані справа, і особисто я, тому що в іншому випадку загинуло б улюблене дітище, у яке вклав стільки сил!

Почалася кропітка, як правило, цілодобова робота на місцях установки УМШП.

У Дніпродзержинську зібрався непоганий колектив на чолі з інженером Л.М.Трубициним. Трохи пізніше був прийнятий на роботу В.П.Боюн, який мав практичні навички налагодження радіоапаратури, отримані в армії (зараз він мій заступник у відділі,5 захистив докторську дисертацію).

Продовжували роботу К.С.Гаргер і його група, а також з нашої сторони, А.І.Нікітін, які готували вимірювальні прилади й алгоритм керування повалкою конвертора.

На Миколаївському суднобудівному заводі велику роботу проводили В.І.Скурихін6 і його група (В.Г.Тюпа, Ю.І.Оприско й ін.). Продовжувала мучитися над алгоритмом розкладки Г.Я.Машбиц, машину налагоджував Ю.Л.Соколовський з помічниками. Дирекція заводу, на відміну від підприємства в Дніпродзержинську, усіма силами намагалася підтримати роботу, активно підключала своїх співробітників до переходу від креслення деталей корпуса судна на плазі до розрахунку контурів деталей на ЕОМ з видачею перфострічки для верстата з програмним керуванням "Авангард".

На Слов'янському содовому заводі разом з технологами НІОХІМ працював мій аспірант В.І.Грубов.

З огляду на те, що до цього часу відділ узяв на себе ще ряд робіт, сил наших явно не вистачало. Нерідко справи йшли по прислів'ю: "ніс витягла, хвіст загруз" і т.д.

З нових цікавих робіт варто згадати створювану в Подлипках під Москвою, в організації, де працював С.П.Корольов, систему автоматизації процесів виміру при продувці виробів в аеродинамічних трубах. Аналогічна робота розгорталася в ЦАГІ7, але без нашої участі. Її керівник А.Д.Смирнов розраховував створити систему силами свого відділу, від нас було потрібно лише постачання УМШП.

Пізніше, коли машина пішла в серію, пропозиції про проведення спільних робіт посипалися, як з рогу достатку. Однак нам доводилося обмежуватися порадами, консультаціями. Крім того, я організував семінар по управляючим машинам і системам, який незабаром набув значення всесоюзного, користувався дуже великою популярністю - на нього з'їжджалися представники десятків міст, сотень організацій. Як результат роботи семінару з'явився журнал "Управляючі системи і машини".


Останнє випробування


Наступила черга нового - останнього випробування УМШП, безпосередньо на місцях користування. Приймання проводила та ж Державна комісія під головуванням академіка А.О.Дородніцина. На роботу комісії виділялося п'ять днів - з 15 по 20 квітня 1963 року. Комісія вирішила випробувати дві системи - у Дніпродзержинську і Миколаєві. Подробиць поїздок і випробувань не пам'ятаю. Вони пройшли дуже успішно. Запам'яталася одна важлива обставина. При зустрічі комісії з директором на металургійному заводі в Дніпродзержинську, він не виявив абсолютно ніякого інтересу до системи, яка здавалась. Йому було зовсім нецікаво слухати слова А.О.Дородніцина про можливість розвитку робіт з використання управляючих машин на заводі. Він позіхав, усім видом даючи зрозуміти, що все це заводу абсолютно ні до чого і він ледь терпить нав'язливого академіка.

У Миколаєві усе було навпаки. Головний інженер підприємства Іванов не залишав комісію ні на хвилину. З гордістю показував, що зроблено і яку велику користь принесло заводу використання ЕОМ. Чітко обрисував перспективу, що буквально заворожувала.

Пам'ятаю, тоді мені подумалося: от чому роботи в Дніпродзержинську розгорталися так важко, а в Миколаєві йшли, як по маслу. І згодом це дуже позначалося. У Миколаєві незабаром був створений могутній ОЦ Міністерства суднобудування, що став забезпечувати суднобудівні заводи галузі, розташовані в Україні. У Дніпродзержинську в цілому ряді цехів (доменний, прокатний та ін.) ставилися ЕОМ, створювалися системи, але розгорталися вони повільно і працювали погано.

Що стосується системи керування повалкою бесемерівського конвертора, то її сумна доля була вирішена із самого початку. Справа в тім, що система давала ефект лише на одиничній повалці. Дійсно, заощаджувалися 1-3 хвилини. Здавалося, якщо вся плавка (продувка) у конверторі займає п'ятнадцять хвилин, можна збільшити кількість сталі, виплавленої за зміну. Але все не так просто. Бесемерівський процес у цьому цеху запускав ще відомий металург Грум Гржимайло. І з того часу цех, практично, не реконструювався. При мені не раз майстри говорили, якби засновник цеху побачив, що робиться в ньому зараз, він перевернувся б у труні... Часто, після повалки конвертора і зливу сталі, новий цикл по самих різних причинах затримувався. Аналіз сталі на зміст вуглецю проводився дідівським методом, який займав багато часу, що також подовжувало час плавки, при надлишку вуглецю доводилося робити "додувку". Датчики, розроблені К.С. Гаргером, тільки побічно показували зміст вуглецю в сталі.

У бесемерівському цеху УМШП працювала кілька років. Були удосконалені датчики, алгоритми, відремонтовано приміщення, де була встановлена машина, але невпорядкованість і занедбаність технологічного процесу не дозволили одержати належного ефекту. Надалі, за моїми відомостями, цех був кардинально реконструйований. Позитивною стороною роботи було те, що ми, розроблювачі обчислювальної техніки, відчули - для цехових умов потрібні дуже надійні машини. Слід зазначити і те, що на заводі з'явилися фахівці з обслуговування обчислювальної техніки, що сприяло розвитку робіт з її застосування в інших цехах заводу.

Про розгортання робіт на суднобудівному заводі в Миколаєві я вже писав. Велика заслуга в цьому належить В.І. Скурихіну і Ю.І. Оприско. Останній став жителем Миколаєва, очолив організований там ОЦ Міністерства суднобудування.

На Слов'янському содовому заводі справи йшли зі змінним успіхом. У підсумку НІОХІМ перевів УМШП у режим цифрового регулятора. Мій аспірант В.І. Грубов, приїхавши зі Слов'янська, сказав мені:

- Ходив по заводу й оглядався, як би хто каменем у спину не запустив (він був учасником робіт з НІОХІМ). Карбоколона тепер керується машиною, апаратникам нема чого робити, залишилися без роботи, от і зляться.

В Подлипках система автоматизації випробувань в аеродинамічній трубі була створена досить швидко і працювала ефективно. Через два чи три роки вона була істотно модернізована. Від нас брали участь В. Єгипко, В. Александров, А. Мизернюк, О. Палагін та ін., від Подлипок - Л. Прошлецов.


Невиліковна рана


15 грудня 1988 р. Сьогодні приїде Коля (молодший син) і повезе мене додому після 106 днів лікування. Так надовго я ще жодного разу не відлучався від своєї родини.

45 років тому в цей день загинув Лев - Лев Миколайович Малиновський, мій старший брат. Він був танкістом, командиром Т-34. Це - страшна на війні посада. Мабуть, найважча. Танки йшли перед. Їх бомбила авіація, підбивали знаряддя, калічили протитанкові міни. Втрати в танкістів у дні великих боїв були більше, ніж у піхоті. Часто вони гинули заживо спалені прямо в танку - вибратися з миттєво охопленої вогнем машини допомагало лише чудо.

Від кожного пострілу танкової гармати простір усередині танка заповнювався пороховим гаром. Від удару болванок по броні її внутрішнє покриття відколювалося й осколки уражали екіпаж. Звуки пострілів били молотом по голові.

Батьки повідомили мені про похоронку на Лева через 4 місяці.

"Невиліковна рана кровоточить" - писав батько мені на фронт. У мене вона кровоточить дотепер. Я дуже любив брата - він був весь у батька: майже 2-метрового зросту, добрий до нескінченності, майстер на всі руки. Скільки разів захищав він мене в хлоп'яцтві, коли справа доходила до бійки. Загинув, проживши 24 роки і 13 днів. Говорять, діти, схожі на батьків - нещасливі. Так і вийшло. В мені більше материнських рис. Батьківські проступають зараз, згодом.

Батько і мати любили і берегли один одного, дуже любили нас, дітей. Доля обійшлася з ними жорстоко. Первісток Костя помер від скарлатини, не проживши 2-х років. Наступний син - Лев - загинув на війні. Олена, що народилася після мене, закінчила інститут у важкі роки війни, захистила через кілька років кандидатську дисертацію, померла мученицькою смертю на руках у матері в лютому 1958 року від саркоми грудини. Пішла з життя за місяць. Зберігся зошит, де вона писала те, що хотіла сказати тату, мамі, мені. Говорити не могла.

Батько з матір'ю про мене в ті військові роки багато думали, переживали. У той же час батько (ще до загибелі Лева) дуже пишався тим, що Лева нагородили, натякав у листах, що мені пора отримати орден. Але ж якби наша родина в 1936 році не переїхала з Родников в Іваново, доля батька і наша могла круто змінитися: багатьох учителів - товаришів батька по Родниковській школі - у 1937 заарештували, заслали, розстріляли. Чи був його переїзд в Іваново свідомим кроком? Не думаю. Просто він думав про нас, дітей, яким незабаром треба було вступати до інституту. У Родниках, крім шкіл, навчальних закладів не було.

В Іваново його врятувала випадкова зустріч зі своїм колишнім учнем. За рік до смерті він розповів мені, що відразу після переїзду його викликали в КДБ. Чоловік, до якого він прийшов, подивившись на нього, запитав: "Миколо Васильович, це Ви?" - і тихо додав: "Йдіть додому і нікому не говоріть, що були в мене!". Колишній учень мав мужність врятувати свого вчителя!

15 лютого 1989 р. Уже два місяці я дома і не веду записів. Звикаю до людського життя - дома, на вулиці, на роботі. Процес відновлення дуже повільний. "Потрібна найсуворіша поступовість", - сказав зустрівши мене на вулиці М.М.Амосов. Не так просто протистояти слабкості тіла. Іноді ставало огидно до межі. Здавалося - вже і не викараскаюсь. Допомогли дружина, діти - своєю вірою в мене, своєю любов'ю, уважним ставленням. Радували листи однополчан, - усі вони як один писали: тримайся, не здавайся, ти ж можеш узяти себе в руки, побороти хворобу. Коли став з'являтися на роботі - теж відчув підтримку, розуміння, прагнення всіляко допомогти.

Виходить, треба поправлятися будь-що!

* * *

Справи із серійним випуском УМШП після приймання її Держкомісією пішли краще. Директор заводу М.З.Котляревський прийняв усі заходи до того, щоб технологія виготовлення покращилася. Цех запрацював на повну силу. Споживачі брали машини нарозхват. Виступаючи на міському партійному активі, який вела секретар КПУ(б) О.І.Іващенко, В.М.Глушков захоплююче розповів про те, що може дати обчислювальна техніка промисловості, і поскаржився, що УМШП випускається малою кількістю. Це було почуто. У період раднаргоспів вирішувати господарські питання республіці було легше. Котляревському було дано завдання побудувати завод обчислювальної управляючої техніки (ОУМ). Безпрецедентна енергія цієї людини зробила свою справу: за короткий термін (3 роки) завод було побудовано і став випускати "Дніпро". Так "охрестила" Ольга Іллівна Іващенко нашу УМШП.

Після того, як я пішов з посади заступника директора, я продовжував завідувати відділом управляючих машин. Можливості розвивати дослідження різко звузилися. Головне - зменшився зв'язок із зовнішнім світом. Листи, пропозиції про проведення нових робіт, попадали тепер не до мене, а до нового заступника Б.Б.Тимофєєва. У свій час я приймав його на роботу. Ставши заступником директора, маючи наочний урок, він намагався робити все так, щоб не викликати невдоволення Віктора Михайловича. Проте, при організації Інституту кібернетики в 1962 р., заступником директора з науки став А.О.Стогній, а Б.Б.Тимофєєв став директором Інституту автоматики Держплана УРСР.

Організований мною в 1962 р. всесоюзний семінар "Управляючі машини і системи" проводився щорічно і неухильно залучав зростаючу кількість організацій, що застосовували або збирались застосовувати управляючі машини, першочергово УМШП "Дніпро" у системах керування технологічними процесами і складними експериментами. В 1968 і 1969 р. у семінарах брали участь близько 200 наукових, проектно-конструкторських і промислових підприємств із більшості республік колишнього Радянського Союзу. Тематика семінарів включала близько 100 доповідей, і вони суттєво сприяли координації проведених робіт і обміну досвідом у цій важливій галузі. Праці семінару видавалися і розсилалися учасникам.

Стосовно Віктора Михайловича я намагався поводитися так, начебто нічого не трапилося і робив усе можливе, щоб роботи з застосування УМШП "Дніпро" у промисловості, йшли успішно.


1І.Д.Войтович з 1995 р. член-кореспондент НАН України
2Людмила Олександрівна Коритна померла в 1998 р
3Борис Борисович Тимофєєв, академік з 1978 р., помер в 2002 р.
4До 1991 року 1$ США дорівнював 66 копійок
5В.П.Боюн з 1990 р, керівник відділу, доктор технічних наук. З 2006 року - член кореспондент НАН України
6В.І.Скурихін зараз академік НАН України
7ЦАГІ - Центральний аерогідродинамічний інститут

Борис Малиновський "Нет ничего дороже..."
К: Горобец, 2005. -336с: 200 іл. ISBN 966-8508-04-1

© Б.Н.Малиновский, 2005
Переклад з росiйської Тамара Малашок