Перший в континентальній Європі комп'ютер з програмою, яка зберігається в пам'яті Сергій Олексійович Лебедєв. Життя та творчість Комп'ютери, створені під керівництвом С.О.Лебедєва Ілюстрації. Література. Додаткові матеріали

Сергій Олексійович Лебедєв. Життя та творчість. Повністю увесь розділ, 120 кб     Сергій Олексійович Лебедєв. Життя та творчість

Дитинство
На шляху до створення ЕОМ
Творче суперництво
Перший обчислювальний центр
"Гарна буде машинка!"
Післявоєнний ренесанс
Тріумф ученого
"Щоб не було війни"
Наукова школа С.О.Лебедєва
Нема пророків у своїй Вітчизні!
Основні дати життя та діяльності

Дитинство

Сергій Олексійович Лебедєв народився 2 листопаду 1902 р. у Нижньому Новгороді в родині вчителя. Мати Настасія Петрівна (у дівоцтві Маврина) залишила багатий дворянський маєток, щоб стати викладачем у навчальному закладі для дівчаток з бідних родин. Олексій Іванович Лебедєв, батько Сергія, рано залишившись сиротою, жив у тітки в селі. У дев'ять років повернувся до овдовілої матері у Кострому, два роки відвідував парафіяльну школу. Після цього п'ять років працював конторником на тій же ткацькій фабриці, що і мати, і багато читав.

Зблизившись з однолітками, які захоплювалися ідеями народництва, твердо вирішив стати сільським учителем. З п'ятьма карбованцями, зібраними за довгі місяці роботи, поїхав в Ярославську губернію вступати до школи, відкритої Ушинським для дітей-сиріт. Закінчивши з відзнакою школу і вчительський інститут, став викладати в с. Родники (тепер м. Родники Іванівської області). У грудні 1890 р. разом з іншими членами підпільної організації народовольців його було заарештовано та ув’язнено на два роки. Після звільнення родина переїхала до Нижнього Новгороду. Один за одним народилося четверо дітей - Катерина, Тетяна, Сергій та Олена.

У період революції 1905 р. А.І.Лебедєв став одним з організаторів Селянського союзу, губернський комітет якого обрав його головою. Майже мільйонні тиражі мали його брошури "Що читати селянам і робітникам", "Словник політичних термінів" та ін. У ці ж роки А.І.Лебедєв написав численні праці з педагогіки. Чотири видання витримав його "Буквар", користувалися популярністю "Книга для читання в сільських школах", "Світ у картинках" та ін.

І Олексій Іванович, і Настасія Петрівна неухильно дотримувалися принципу: життя народного вчителя повинно бути прикладом і зразком як для учнів, так і для своїх дітей. Бездоганна чесність, неприйняття будь-якого наклепу та підлесливості, працьовитість ставилися в основу виховання. Так виховувалися натхненні особистості, глибокі та гармонійні.

За спогадами Т.О.Мавриної (сестри Сергія Олексійовича), Сергій був звичайним хлопчиком. Любив плавати і легко перепливав Оку. З пристрастю грав у чушки, чижики, городки. Окулярів тоді не носив... Любив грати в шахи. Якось змайстрував динамо-машину і лейденську банку, що накопичує електричний заряд. Протягнувши дроти з їдальні до кухні і бабусиної кімнати, спорудив електричний дзвоник.

Усі товариші Сергія захоплювалися музикою. Сам він грав на фортепіано, особливо любив твори Бетховена і Грига. Багато читав. Книги були в будинку скрізь, шаф не вистачало, спорудили полиці навіть у холодних сінях. Знав напам'ять безліч поем і віршів. Любив Блока, Гумильова, зачитувався романами Дюма.

Як прекрасно виразилася Т.О.Маврина, ниточки з дитинства тяглися до усього, що робили згодом Сергій та інші діти Лебедєвих.

Сергію ледь виповнилося п'ятнадцять років, коли почалася революція. Спочатку її сприйняли з ентузіазмом. Але чим далі, тим усе похмуріше ставав настрій у родині, і не тому, що довелося, як і всій країні, голодувати, а Наросвіти перекидав учителя з одного міста в інше (Симбірськ, Курмиш, Сарапул). Страшніше було те, що людей прирікали на голод духовний, знищували культуру і боязкі паростки волі, за які так жагуче боровся Олексій Іванович.

Молодість все ж брала своє. От як описує цей період сестра Лебедєва Тетяна Олексіївна Маврина, згодом відома художниця.

"В Курмиші на Сурі навесні по великій воді ми каталися на човні вечорами, використовуючи і чималу частину ночі. Завжди залишали незамкненим вікно великого будинку, щоб нікого не будити, коли повернемося. У старому парку ухав пугач. Захід - і світла ніч уже без зірок.

Ми продиралися між кущами, зачіпаючи їх веслами. А кущі ці були верхівками лісу. Мілководна Сура пвд час повені робила такі ж чудеса, як і наші Ока і Волга.

Під час великої повені у Нижньому Новгороді, коли ще не було споруджено плашкоутний міст, при переправі через ріку весла чіплялися за телеграфні дроти. На Сурі плисти по верхівках лісу було незвіданим щастям.

Коли вода спала, ми, отримавши згідно посвідчення про відрядження ландрин, оселедець і чорний хліб - на дорогу, поїхали пароплавом до Васильуральська і далі до Нижнього. А восени, навантажившись лише яблуками (зі знайомого саду надавали), поплили в Сарапул на Камі, куди направив Наркомосвіти батька. В дорозі їли яблука, спали в порожніх каютах.

Біля Казані пароплав стояв довго, можна було оглянути місто, але хиткі піски нас туди не пустили. Пристань була далеко від міста. Зате Кама з нестеровськими берегами і блакитною дуже сильною водою була чарівна. Вона вужча за Волгу та Оку, береги по обидва боки високі, лісисті, далі нижчі.

Сарапул ближче ніж Уфа. Пристань така ж, як всюди. Осінь. Ще яскравіші нестеровські пейзажі - темні ялинки на жовтому тлі лісу. Листя восени яскраве, густе і лагідно золоте, воно і спричиняє схожість з нестеровськими краєвидами.

Школа, де нам довелося жити, була порожня, розташовувалася за великим пустирем біля молодого лісу. За меблі нам слугували парти і не розпаковані шухляди з книгами і негативами; на шухляди мама ставила самовар, ми з Катею малювали клейовими фарбами звірів із книги Кунерта - шкільні посібники. За це нам видавали пайок у вигляді житнього зерна, з якого мама варила на примусі кашу. Сергій десь доучувався. Вільний час ми проводили в міській бібліотеці. Там були журнали "Світ мистецтва", "Аполлон", якими почали цікавитися ще в Нижньому.

Зима в Сарапулі дуже холодна - до мінус 40° (добре, що без вітру) - і яскраве блакитне небо. Уночі б зірками милуватися - так надто холодно. Місцеві жителі, вочевидь, до морозів звичні - базар на площі. Сільські баби в кожухах сиділи на діжках з "шаньгами", (місцеві ватрушки - білий млинець, змащений товченою картоплею). Якісь "гроші" були, тому що в пам'яті залишився назавжди смак цих "шанег", після житньої каші - вишуканий.

У Сарапулі окрім нестеровських лісів і цікавих журналів у бібліотеці була ще своя камська "трет'яковська галерея". Ми забиралися абияк по залишках сходів на другий поверх занедбаного, без вікон і дверей, будинку на набережній і лазили по збережених балках, зачаровані чудесами. Треба ж таке придумати! Усі стіни, простінки, прорізи вікон і дверей, стеля - усе було розмальовано картинками (видно, з "Ниви" брали). Русалки Крамського - на всю стіну, "Фрина" Семирадського, "Три богатирі" Васнецова - теж на всю стіну - це, очевидно, зала. Де тісніше - бояришні Маковського, усякі фрагменти на простінках. Усього не згадаєш. Може, хазяїн - художник, може, це замовлення якогось захопленого мистецтвом дивака-домовласника? Запитати не сміли. Так навіть цікавіше. Хтось таке вигадав!

Наприкінці зими батько із Сергієм виїхали до Москви за викликом Луначарського - налагоджувати діапозитивну справу. Кіно тоді ще майже не було, а був "чарівний ліхтар" з кольоровими діапозитивами. Збільшені ліхтарем на білому екрані (простирадлі), вони давали уявлення про що-небудь корисне "для школи і будинку".

Мама занедужала тифом. У маренні все нагадувала нам - не упустіть самовар... Ми навчилися з ним управлятися і чекали звісток з Москви. Приїхав за нами героїчний Сергій. Гімназична шинель накинута (виріс уже з неї!). На ноги ми пристосували йому "валянки" з рукавів ватяного пальто. Виміняли за самовар мішок сухарів у шевця. Сергій одержав якісь харчі на відрядження. Якимось чином здобув теплушку (по мандату з Москви) і возія, щоб відвезти на залізницю речі, нас з Катею і маму, поголену після тифу, закутану в хутряну ротонду.

У теплушці посередині лежав залізний лист, на якому можна було розкладати багаття для обігріву і готувати юшку із сухарів. На зупинках Сергій з чайником бігав за водою. Ми зачиняли двері на засув, щоб ніхто до нас не заліз. І так за якісь довгі дні доїхали до Москви-Сортувальної, де зупинився наш вагон. Теплушку замкнули або запечатали, не пам'ятаю, а ми пішли пішки по мокрому московському снігу, по воді дійшли до Сухаревської площі (Колгоспна потім). Диву далися - узимку вода! Самотньо стоїть Сухарева вежа, і порожньо навкруги. Потім на площі торгівля. Знаменита "Сухаревка". Я багато малювала з вікна. На які гроші йшла торгівля? Не знаю. Трамвай був безкоштовним, хліб теж...

Від Виндавського вокзалу (Ризького) йшов трамвай до Новодівочого монастиря через усю Москву. Біля Сухаревки зупинка. Можна було причепитися до вагона і їхати до Ленінської бібліотеки, поки стояли холоди (там тепло і вода), до Новодівочого монастиря, що на Москва-ріці, - коли прийшли весна і літо, можна було погуляти і покупатися. Вода до себе тягне. Потім літо почали проводити на дачі, знімали будинок в Манилові, що ближче до Кунцеву, на Москва-ріці. Отут, під кущем біля річки, де ми купалися ледве не весь день, Сергій готувався до вступу у Вище технічне училище ім. Баумана. Покупається - повчиться. І так усе літо. Підготувався і його було прийнято.

Молодша сестра вступила до Інституту сходознавства, а я у "Вхутемас". На цьому закінчу".

На шляху до створення ЕОМ

В інституті С.О.Лебедєва відразу залучили до наукової творчості. Спеціалізувався в галузі техніки високих напруг. Лекції читали такі видатні вчені, як засновник Всесоюзного електротехнічного інституту ім. Леніна (ВЕІ) К.А.Круг, Л.І.Сиротинський і А.А.Глазунов. У дипломному проекті, виконаному під керівництвом Круга, Лебедєв розробляв нову на той час проблему - стійкість рівнобіжної роботи електростанцій. Зміст проекту вийшов далеко за рамки студентської роботи. Це була серйозна праця, що мала велике наукове і практичне значення.

Отримавши в квітні 1928 р. диплом інженера-електрика, С.О.Лебедєв став викладачем МВТУ ім. Баумана й одночасно молодшим науковим співробітником ВЕІ. Незабаром він очолив групу, а потім і лабораторію електричних мереж.

У 1933 р. разом з П.С.Ждановим опублікував монографію "Стійкість рівнобіжної роботи електричних систем", доповнену і перевидану в 1934 р. Ще через рік ВАК надав молодому вченому звання професора. У 1939 р. С.О.Лебедєв захистив докторську дисертацію, не будучи кандидатом наук. Вона грунтувалася на теоріі штучної стійкості енергосистем, яку він розробив.

Майже двадцять років пропрацював Сергій Олексійович у Москві. Останні десять років він керував відділом автоматики. До війни ВЕІ був одним з найвідоміших науково-дослідних інститутів, де працювали вчені зі світовим ім'ям. Відділ автоматики працював над проблемою управління енергетичними системами (С.О.Лебедєв, П.С.Жданов, А.А.Гродський), теорією автоматичного регулювання (Л.С.Гольдфарб, Д.І.Марьяновський, В.В.Солодовников), новими засобами автоматики (Д.В.Свечарник), телемеханікою (А.В.Михайлов). Це було дійсно сузір'я молодих талантів. Деякі співробітники згодом стали провідними вченими, а їхні наукові праці отримали світове визнання. Чудовою особливістю інституту була наявність у ньому досить могутньої виробничої бази, завдяки чому результати досліджень впроваджувалися в практику.

Один із ветеранів ВЕІ - професор доктор технічних наук Д.В.Свечарник, поділився своїми спогадами про Сергія Олексійовича.

"У 1935 р. до мого робочого столу у ВЕІ підсів новий керівник нашого відділу автоматики молодий професор Сергій Олексійович Лебедєв. Поцікавився, що я за рік із зайвим після закінчення інституту встиг зробити? Розмова пішла зовсім неформально, - Сергій Олексійович зумів швидко схопити суть проблеми, похвалив спроектовану мною і Марьяновським систему автоматизації прокатних станів - у ній використовувався запатентований нами принцип введення гнучких нелінійних зворотних зв'язків (у вітчизняній літературі вже не раз повідомлялося, що цей принцип у США був запропонований на 11 років пізніше...), - пророчив йому широке застосування. Але Сергій Олексійович умів не тільки схвалювати те, що йому подобалося. Коли ми на дослідному заводі ВЕІ налагоджували зразок цієї системи і вона, звичайно, з ходу "не пішла", він знайшов у кресленнях з'єднання, що могло викликати неприємності, мовчки показав на нього і так подивився, що я готовий був крізь землю провалитися.. Коли через рік ми успішно випробували цю апаратуру на стані-500 у Дніпродзержинську, він не тільки сам приїхав спостерігати за автоматичною роботою стану, але і привіз із собою директора ВЕІ. За цей винахід у 1936 р. Центральна рада винахідників присвоїла мені і Д.І.Марьяновському почесне звання "Кращий винахідник СРСР". Сергій Олексійович нічого не одержав - та він ніколи і не домагався нагород.

Спільна робота незабаром переросла в дружбу. Улітку ми з ним їздили в далекі подорожі - переважно в гори. Пішли якось на Ельбрус. Останні 50 метрів на підході до сідловини я буквально проповз. Сергій Олексійович досить бадьоро крокував... Ризиковано стрибав з каменю на камінь, і провідник, дивлячись на нього, цокав язиком і примовляв: "Ай, ай, такий старий і такий сміливий!" ("старому" тоді було років 35).

Але сміливим він дійсно був - і не тільки в горах. У лиховісному 1937 році боязкий керівник відділу електричних машин ВЕІ звільнив А.Г.Іосиф'яна, який вже тоді проявив себе талановитим дослідником. Розроблений ним у 1935-1936 р. перший у країні лінійний електродвигун експонувався на Всесвітній виставці в Нью-Йорку. Батько вченого був вірменським священиком і дашнаком, що і злякало його начальника. Сергій Олексійович не коливаючись запросив його у свій відділ. У ті страшні 30-і роки, коли підсиджування і виказування були звичайним явищем, у відділі ВЕІ, яким завідував Сергій Олексійович, співробітники почували себе впевнено і спокійно. І я, і А.Г.Іосиф'ян, і такі відомі вчені як А.В.Михайлов, А.А.Фельдбаум, Н.Н.Шеремет'євський і багато інших, - усі ми "пташенята гнізда" Сергія Олексійовича, що були співробітниками його відділу у ВЕІ.

Насувалася війна. Відділ переключився на оборонну тематику. Ми із Сергієм Олексійовичем почали роботу - вперше безпосередньо спільну - над створенням бойових засобів, самонавідних на випромінюючу або відбиваючу випромінювання ціль. У вересні 1941 р. Сергій Олексійович евакуювався з ВЕІ у Свердловськ. Корпуси ВЕІ було заміновано. Мене включили до складу команди підривників, що повинна була підірвати ВЕІ, якщо німці "підійдуть до воріт Москви". Нас було належним чином проінструктовано, але, на щастя, цього не знадобилося. У грудні я вже "воз'єднався" із Сергієм Олексійовичем у Свердловську. Мені довелося більше займатися створенням голівки самонаведення (тоді і були вперше розроблені і потім запатентовані так звані екстрафокальні голівки), Сергію Олексійовичу - аеродинамікою і динамікою літального апарату (ним було розроблено чотирикрилу систему з автономним керуванням по незалежних координатах). Але доводилося відволікатися на більш земні роботи - їздили ми із Сергієм Олексійовичем і на лісозаготівлі. Скудно харчуючись бруквою і хлібом, валили за 11-годинний робочий день 100-110 могутніх дерев за допомогою дворучної пилки... У 1944 р. ВЕІ повернувся до Москви, і почалися продувки моделей нашого літального апарату в Жуковському, під Москвою. Результати обговорювали з академіком Христиановичем, Дородніциним. Разом - вже в 1945-1946 р. - проводили випробування на Чорному морі. І хоча ми обидва в рівній мірі були головними конструкторами "керованої зброї", доповідь на комісії Ради Міністрів СРСР Сергій Олексійович доручив мені. Сам він тільки відповідав на запитання "стосовно своєї частини". Хтось із членів комісії прикріпив до своїх грудей "замарбличену", зовні зовсім темну лампочку, і, як би він не присідав, відстрибував убік, тупорила акула з взаємно перпендикулярними плавцями увесь час самонаводилася на його груди - це вражало ... Маршал авіації Жаворонков дав високу оцінку нашій роботі і розповів, чого варто авіації звичайними бомбами вразити не тільки бойовий корабель, який огризається, але навіть скромну баржу. І коли в жовтні 1946 р. на натурних випробуваннях у Євпаторії, де я був разом із Сергієм Олексійовичем, було отримано пряме влучення в баржу, ми мовчки обійнялися... Це був один з перших кроків по створенню надточної зброї, яку було нещодавно розроблено в Америці.

Дружба наша продовжувалася і після завершення спільних робіт. Я почував себе рідним у його родині. Сергій Олексійович ніколи не приховував своїх симпатій і антипатій. Пам'ятаю, коли вже планувався переїзд до Києва, я став жартувати, що йому доведеться стати "Лебеденко", а він із усією серйозністю відповідав: "Так чи буду Лебедєвим, Лебеденко або Лейбедевим - я залишуся самим собою. Хіба справа в цьому?"

Таким він був - талановитим ученим і скромною людиною, терплячим вихователем і суворим керівником, розважливим і сміливим у діях, терпимим до помилок, але ненависним до підлості та зради.

Д.В.Свечарник відзначив лише частину робіт, виконаних Сергієм Олексійовичем у ВЕІ. Однак, знаходячись у Свердловську, він у надзвичайно короткий термін розробив систему стабілізації танкового знаряддя при прицілюванні, яку було швидко прийнято на озброєння. Ніхто не знає, скільком танкістам у роки війни вона врятувала життя, дозволяючи наводити і стріляти з пушки без зупинки машини, що робило танк менш уразливим. За цю роботу С.О.Лебедєв був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора і медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.".

Майже кожна робота вченого в галузі енергетики вимагала створення обчислювальних засобів для виконання розрахунків у процесі її проведення або для включення їх до складу розроблювальних пристроїв. Так, для розрахунку тисячокілометрової надпотужної (9600 Мвт) лінії електропередачі Куйбишевський гідровузол - Москва, довжиною понад тисячу кілометрів, довелося створити високоавтоматизовану установку з могутніх індуктивностей і ємностей, що реалізувала математичну модель лінії. Цю грандіозну споруду було встановлено в одному з будинків на площі Ногіна в Москві. Другий екземпляр моделі було зібрано у Свердловську. Використання моделі, а власне кажучи - спеціалізованого обчислювального пристрою, дозволило швидко і якісно провести необхідні розрахунки і розробити проектне завдання на унікальну лінію електропередачі.

Для системи стабілізації танкової гармати й автоматичного пристрою самонаведення на ціль авіаційної торпеди треба було розробити аналогові обчислювальні елементи, що виконували основні арифметичні операції, а також дії диференціювання й інтегрування. Розвиваючи цей напрямок, у 1945 р. Лебедєв створив першу в країні електронну аналогову обчислювальну машину для розв'язування систем звичайних диференціальних рівнянь, що часто зустрічаються в задачах, пов'язаних з енергетикою.

Двійкова система також не залишилася поза зором вченого. Його дружина, Аліса Григорівна, згадує, як у перші місяці війни вечорами, коли Москва занурювалася в темряву, чоловік ішов у ванну кімнату і там при світлі газового пальника писав незрозумілі їй одиниці і нулики...

В.В.Бардиж, заступник Лебедєва по лабораторії, у якій створювалася "БЭСМ", стверджує, що якби не війна, то роботу над створенням обчислювальної машини з використанням двійкової системи числення вчений почав би раніше (про це говорив сам Сергій Олексійович).

Те, що інтерес до цифрових засобів обчислень виник у вченого до війни, підтверджує і професор А.В.Нетушил. Після закінчення четвертого курсу Московського енергетичного інституту виробничу практику він проходив у ВЕІ - у відділі Сергія Олексійовича.

"За місяць виробничої практики, - згадує він, - я познайомився з роботами відділу і дивовижно чіткою системою керівництва Лебедєвим великою групою талановитих молодих учених, кожен з яких мав свої наукові інтереси, але усі разом шукали своє місце у великій науці. За графіком Лебедєв дуже організовано і чітко, принаймні раз на місяць, проводив один день у кожній групі, уважно знайомився зі станом робіт, осягаючи при цьому усі деталі.

Центром наукової думки була бібліотека, у кулуарах якої часто можна було чути гарячі наукові суперечки. Сергія Олексійовича не було чути, але його зауваження були дуже вагомі, стримані, лаконічні. Він користувався дуже великою повагою і любов'ю. Мої перші враження були про нього як про недосяжний авторитет, у точності і виваженості суджень якого ніколи не виникало сумнівів. Я не міг навіть уявити, що з цим маленьким мовчуном з допитливим поглядом крізь окуляри в мене коли-небудь установляться прості дружні стосунки і глибока симпатія, вочевидь, взаємна.

Наступна моя виробнича практика була вже переддипломною і також проходила у ВЕІ у відділі С.О.Лебедєва в 1936 р. Мені було запропоновано тему з аналогових елементів автоматики і вимірювальної техніки з розробкою фотоелектронного компенсатора.

Лебедєв цікавився моєю роботою, іноді спілкувався зі мною. Одного разу запитав, чи розумію, що значить присвятити себе науковій діяльності, і попередив, що розраховувати на особливе благополуччя не доводиться і треба бути готовим до нестатку. Я сприйняв це як належне.

Навесні 1937 р. відбувся захист наших дипломних проектів. Направлення на роботу по закінченню інституту я отримав у ВЕІ, але коли подав свої документи з автобіографією, у якій було написано, що підтримую зв'язок з репресованим батьком, керівництво інституту було збентежено і, незважаючи на всі зусилля С.О.Лебедєва, мене на роботу як сина "ворога народу" не прийняли. К.М.Поливанов, що працював у Секції електрозв'язку Академії наук СРСР, лекції якого я старанно відвідував, у 1939 р. запросив мене в лабораторію магнітної дефектоскопії, де я вперше залучився до дискретної обчислювальної техніки.

Перед групою Поливанова було поставлено завдання: з допомогою магнітного поля, яке створюється в залізничній рейці, автоматично знайти дефекти в зварних швах. Дослідження магнітних полів при різних намагнічуваннях ділянки рейки привело до висновку про можливості діагностування ушкоджень по кількості імпульсів, що наводяться в індикаторі. Постала задача побудови різних електронних швидкодіючих лічильників імпульсів.

Результатом моїх досліджень була кандидатська дисертація на тему "Аналіз тригерних елементів швидкодіючих лічильників імпульсів". Як відомо, електронні тригери стали пізніше основними елементами цифрової обчислювальної техніки. Із самого початку цієї роботи у 1939 р. і до її захисту С.О.Лебедєв з увагою і схваленням ставився до моїх досліджень. Він погодився бути опонентом по дисертації, захист якої відбулася наприкінці 1945 р. У той час ще ніхто не підозрював, що Лебедєв починає плекати ідеї створення цифрових електронних обчислювальних машин, що зробили його ім'я безсмертним".



В.М.Глушков - основоположник інформаційних технологій в Україні та колишньому СРСР